О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


ЗАБУТІ КОДИ ВІД ДОМОФОНІВ ДУШ

 28-04-2009 16:39 

Різдвяні та новорічні свята, як вже не один раз наголошувалося, – час споконвічно дивний, несподіваний, чарівний. Це, зазвичай, сезон обміну речей, які тобі не по кишені, на речі, які тобі не потрібні. Зокрема і особливо в Чернівцях. Один знайомий городянин, скажімо, іще до свят придбав собі капелюха. А він йому як раз! Диво! Причому, несподіване.
Ці свята п’янять, але повсякденне життя витверезвляє. Інший цілком примітний чернівчанин кілька днів вперто ходив на ялинковий базар, купляв ялинки та випускав їх на волю. Диво й чаклунство! А його дружина тим часом, затоварившись на базарі, так гарно несла авоську, що всі перехожі просто милувалися її помідорами…
Були й інші дива. Приміром найтриваліший секс було офіційно зафіксовано різдвяного ранку на вулиці Комарова між чернівчанином К. та коробкою передач його авто ВАЗ-2105.
А ось інший святковий випадок – сусіда зателефонував у 04, приїхало 03, вкололи по 05, опинився у 02! О це диво!
Початок січня для чернівчан традиційно співпадає із початком священного місяця «драбадан». І якщо випадково тверезий чернівецький соціолог раптово проведе цими днями невеличке дослідження, то на питання «Що ви тут робити?» принаймні 75 відсотків міських респондентів відповідатимуть негативно…
Не змінюється, навіть попри свята, (також за інерцією!) в Чернівцях лише одне: вони виходять вдосвіта; вони – торгівці чорним золотом; вони – бабусі із соняхом…
А місто миттєво, зненацька після свят чи проміж ними, зупинитися не може. Діє чернівецька міська інерція. Знаєте – між Новим роком та Різдвом зібралися із друзями трішки перепочити. Багато говорили про долю України. Тому пили лише горілку…
Потім довго розходилися, гублячи дорогою ключі від помешкань. Біля дзеркала один дивак намагався навіть нап'яти шаліка на власне віддзеркалення…
Дивна інерція. Але вона, все ж, від бажання та спроможності жити пристойно. Хоча б як усі.
Але крім Чернівців дивних, принаймні зовні, цілком благопристойних, ситих та успішних, довкола нас існує тихий, майже непомітний паралельний світ. Це малозрозуміла на перший погляд царина городян сірих, смердючих, неприйнятних – бомжів, калік, повій, п’яничок, вигнанців. Тому нам жалітися на цей світ – необачно. Переважна більшість із нас інших світів не бачила.
Категорії городян із паралельного світу майже не досліджені, якщо не рахувати скупих й байдужих міліцейських протоколів (в людині можна знайти чимало хорошого. Особливо, якщо її добре обшукати й допитати…). На цих людей звертаєш особливу увагу саме святами і чомусь зимовими. Можливо тому, що білий сніг наочніше підкреслює чорноту того паралельного світу…
Такі люди були в Чернівцях завжди. Правда, раніше, здається їх було менше. Пам’ятаю лише «штатних» на старому мості через Прут та біля церков й костьолу на свята. Тепер же вони – просто одна із сумнівних рис рідного міста.
Завжди хочеться сподіватися на якусь трагічно-романтичну історію цих городян, що привела їх у цей інший, паралельний світ. Ну щось, наприклад, таке. Якось один маленький хлопчик (чи маленька дівчинка) в лютий мороз пішов до лісу та заблукав. Але ця різдвяна історія, як і всі решта, скінчилася добре – ніхто не помітив зникнення хлопчика, і свято продовжувалося…
Насправді, все набагато прозаїчніше. Їх привела туди інерція.
Люди як лаврові листочки – одні з них втілюють успіх та славу, інші просто варяться у загальному горщику. Часто-густо слава та успіх кудись раптово щезають (скажи успіху «ні», і вдача посміхнеться тобі?), а із загального горщика, коли скіпає рідина, господиня виплескує накип. На міських смітниках зустрічаються тепер колишні улюбленці долі й колишні ж звичайнісінькі люди. Одні підіймаються вгору аби подивитися вдалину, інші – для того, щоб подивитися на всіх з висока. Коли ж людина спотикається, але не падає – це виключення із закону всесвітнього тяжіння. Коли падає – підтвердження. Руйнуються мрії, бо вони були реальними та досяжними. Виявляється, що мрії повинні бути нездійсненними. Інакше це не мрії, а плани. І світло в кінці тунелю вже не те…
Кожен, звісно, сам собі проводить риску бідності. Слизькій чернівецькій людині важко взяти себе в руки. Наш люд можливо й не найкращий в світі, але іншого в місті немає. Дуже часто за синього птаха щастя ми приймаємо розових «обломінго». Декілька років поспіль до традиційної місцевої вдачі додавався ще й ринковий механізм щастя. Ця ринкова економіка щастя схематично вибудувалася в таку гнітючу схему: попит на розум – девальвація емоцій – інфляція любові – стагфляція особистості. Тому якщо наразі впав і не підвівся, то це означає, що зморився падати…
От і помічаю із сумом колишніх колег по університету в ганчір’ї з колись зеленої форми для занять на військовій кафедрі біля сміттєзвалищ, однокласників, що виглядають сторічними дідуганами, блискучих тридцять літ назад аспірантів, що займаються наразі справою збирання порожніх пляшок, досить інтелігентної та вишуканої справи за часів соціалізму…
Довго розглядаю їхні прості татуїровки, механічно, про себе виправляючи зухвалі граматичні помилки.
Можливо вони й щасливі якось по своєму. Можливо вони позбулися чогось важкого, нелюдського та чорного, придбавши натомість омріяну та вистраждану волю. Як би не їхні очі. Все більша кількість з них носять сумні вірменські очі, ховаючи погляд від перехожих, не помічаючи нас…
Рачки шляхетно біля «Альтфатеру» стояти неможливо. Ймовірно іноді їм воліється побути самими собою, але наличка вже мертво приросла до шкіри. Спаливши за собою мости, вони не переконалися, а чи на тому вони боці. Заповітні коди від домофонів їх душ забуто…
Тягне неслухняні ноги бруківкою тротуару дуже відносно молодий міський жебрак, почавши день біля баків для сміття на початку вулиці Боженка. В обід помічаю його на Проспекті, а над вечір – вже п’яний від куснів та об'їдків, він засинає просто неба біля вбиральні поруч з універмагом «Рязань». День минув…
Дехто ходить містом колоритними парами й трійками, не більше. Серед цих «мобільних» груп все частіше трапляються жінки з обсмоктаними псами рештками молодечої цнотливої бравади на червоних з чорним обличчях. Місто акуратно поділено поміж ними.
Вечорами паралельний світ припиняє наочне існування. Всі по домівках. Таких, як самі вони.
Дехто, мені це відомо, повернувся з того паралельного світу. Одиниці. Із почуттям втраченої гідності. Вони знову призвичаюються до життя цього. Помилки – от їх унікальна грамотність.
Чому люди опиняються в паралельному світі? Якщо відкинути тих, хто там заробляє (а їх чимало), залишаючись загалом з нами, то залишається декілька цілком очевидних чинників.
По-перше. Є три речі, які повинні робити професіонали – лікувати, навчати та вбивати. З рештою легко впораються дилетанти. Ми ж вперто вважаємо, що не є дилетантами в жодній царині. Ми все знаємо, можемо, вміємо. Це не так.
По-друге. Французи запивають вином буквально все: салат, м'ясо, рибу. Цим вони сильно відрізняються від нас. Ми запиваємо вином лише горілку.
По-третє. Ми дуже й хворобливо вразливі. Ми ридаємо, коли щось закінчується. Ми панічно боїмося спізнитися. Ми чітко підкоряємося якимось заповітам. А треба, гадаю: не плач, тому що це скінчилося; посміхнися, що воно було. Нічого не буває зарано, нічого не буває пізно, все буває лише вчасно. Досить часто наслідування заповітів минулого є прямою зрадою майбутнього. Не треба прискіпливо слухати мертвих мудреців, їм їхня мудрість не допомогла. Скажімо, одного разу Ленін, виступаючи з броньовика, сильно розмахнувся й випадково зачепив тролейбусні дроти. Посипалися іскри, Ленін не витримав і промовив щось доволі різке на адресу радянської влади та електрифікації всієї країни. Пізніше цю фразу сильно перекрутили…
Коли чого-небудь очікуєш, цього не відбувається, коли щось робиш, виходить не те, що очікуєш, а коли нічого не робиш і не чекаєш, відбувається те, що іноді не можна виправити.
Найпрекраснішою буває людина тоді, коли просить пробачення або пробачає сама. Почуття свободи надає впевненості, але не свободи.
Ніколи не втрачаймо голову. Можливо долі забагнеться колись погладити по ній…


В. Килинич


рейтинг: 8
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2018 Разработка: