О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


ДУХОВНА ЗРАДА ЗАРАДИ НІКЧЕМНОСТІ

 28-04-2009 16:40 

На прикладі Чернівців тепер можна наочно переконатися в тому, що нарешті виконано важливий пункт програми побудови комунізму в окремо взятому місці - село зрівнялося з містом і вони поєдналися в якійсь чудернацький, оргазмуючий, фантасмагоричний конгломерат. Власне, містом в Чернівцях є зараз лише його центральна, стара частина та й то, дехто зовсім не проти облаштувати на Центральній площі курники, сараї та кошари. А зовсім недалеко від центру, на Проспекті, Комарова чи Південно-Кільцевій, скажімо, розквітли межи будинками давні і вже зовсім не цнотливі плантації цибулі, часнику, повним ходом вирощують бурячок, картопельку, фасольку та інші сільськогосподарські культури, в тому числі й досить екзотичні. Подейкують, що цього року в Шевченківському в місті районі очікується непоганий врожай грецьких баклажанів, острицької кукурузи, італійських кабачків, французської моркви та кіцманського соняху…
Обом номинально міським районам можна доводити сільськогосподарські плани – з накосів, намолотів та навіть надоїв. Й влаштовувати сільськогосподарські виставки досягнень…
Культура приміського буковинського села прийшла на вулиці й у дворики Чернівців – зухвалими фарбами парканів та фасадів, візерунковими хуторянськими горщиками для квітів, бузком та грайливим кічем новозбудованих будинків. Є вже в місті суцільні села. Вони заздрісно означені городянами царські. Тут власна й дуже намішана субкультура, звичаї, традиції та світосприйняття. Й особливі люди. Головна ознака таких міських сіл – зачиненість. Мовчазне добросусідство через мури. Автоматичні ворота гаражів, автоматичне «Добрий день», механічно кожен за себе. Немає спільних дитячих майданчиків, лавок для гри у доміно, криниць. Спільними є лише паркани, стовпи електропередач та дороги.
Можливо з матеріальної точки зору це, загалом, непогано. В цьому немає нічого осудливого чи неприємного. Так мабуть мало бути і так сталося. Стерлася межа міста, ознаки його споконвічних мікрорайонів, характерні мітки з висоти чернівецьких пагорбів. Змінився міський ландшафт. Й лише над старою частиною поки що так само одиноко височить баштами резиденція, кілька церков та ратуша…
Біда лишень в тому, що село й місто при цьому непомітно воюють. Причому село перемагає. У будь-якій війні переможець – тиша. Вона переможно прийшла лише у викличні сільські анклави Чернівців. Натомість у мовчазні від болю цитаделі міста вірвався гуркіт автівок, якими жорстоко прасують історичний центр гонорові новітні городяни - мешканці міських сіл…
Від тої, прадавньої та одвічної чернівецької тиші залишилися лише обережна хода давно відремонтованих, але покинутих господарями, годинників у поодиноких стареньких майстернях центру, тремтливі та черственькі бутерброди зі шпротами на сором'язливих презентаціях у Семена Цидельковського та пожовклі від часу корінці колись дефіцитних книжкових видань радянських часів в крамниці «Букініст»…
Духовність відступила. Її, власне кажучи, зраджено. Її підступно здали у ломбард за купку медяків на прожиття.
Ймовірно, кожен зрадник в душі вважає себе розвідником. Можливо й ті, хто нехтує традиційним минулим міста, бачать себе на вершині матеріального прогресу, першопроходцями до Європи, мужніми слідопитами новітньої урбанізації й допитливими дослідниками комунальної царини. Можливо.
Очевидно, тому вони повикидали старі чернівецькі вікна й встромили в тендітні отвори модний, але такий, що пасує до родинних склепів, металопластик, як в одному з будинків на вулиці Першотравневій. Це вони розпродали унікальні старовинні міські печі й каміни, встановили броньовані бункерні двері-монстри, бо це дешевше, ніж відреставрувати та вберегти старі й покірливі. Це вони роздушили колесами незграбних китайських джипів залишки старовинних бордюрів, це вони ошаленіло критикують і верещать як гімназистка, яка несподівано завагітніла від прислуги, із приводу будь-яких зусиль будь-кого по збереженню міста. Подаруй їй мільйон червоних троянд, а вона скаже, що їй потрібна одна, але біла. Так і тягне покласти нагрівач у морозилку і подивитися, хто кого…
Але й це іще не найстрахітливіше. Над містом невпинно й масово згасають зірки. Якщо глянути вночі на чернівецьке небо й уважно придивитися до зірок, що віками націлені на Чернівці, то можна помітити, що всі вони такі ж різні, як і люди в Чернівцях. Народжується городянин й на небі над містом з'являється нова зірка. Якщо людина здорова й щаслива, її зірка світить яскраво. Якщо людина хвора й нещасна, її зірка тьмяніє й блищить вже не так яскраво. А якщо ж людина або ж її мрія помирає, то зірка просто падає з неба. Тепер – зорепад. Шкода, що зірки тепер більше падають від нікчемності.
Дехто зірки над містом купляє, ніби увічнюючи своє право на Чернівці. Ці люди наївно вважають, що така, придбана штучно зірка, ніколи не впаде. Але, по-перше, гроші на таку купівлю зароблені як правило безчесно (якийсь Федя Х. твердо затямив заповіт партії, що немає нічого дорожче за Батьківщину. Тому, коли в перебудову ЦК закликав виходити на світові ринки, вибір товару був для нього цілком очевидним), а відтак не сприятимуть вічності та духовності. По-друге, засмічується небо, чого воно нікому ніколи не простить.
Як не простило одному городянину – спортсмену-рибалці садгірцю П. Він всього хвилин за десять за допомогою звичайного спіннінгу перетаскав у власне подвір'я півтони гарбузів. А в якості спортивної винагороди хазяї овочевого намету щиро надавали рекордсменові в «диню»…
Ознаки бездуховності й нікчемності, на жаль, все помітніші. Значна кількість городянок бальзаківського віку, мають й бальзаківську вагу. Якщо раніше ознакою того, що пельмені готові, було їх спливання, то тепер вони навіть не тонуть. На закордонні паспорти тепер фотографуються напідпитку, щоб пізнавали на кордонах. Якщо ми бачимо, що гості починають непомітно витирати руки об скатертину, то лише тоді пропонуємо їм паперові серветки. Соняхи куштуємо потроху, кладучи в рота не більше 50-100 штук, а потім акуратно спльовуємо лушпиння у фужер. Відкусюючи помидор, відходимо подалі від гостей. Відкусивши, ідемо до ванни, вмиваємося, а потім повертаємося до столу й жуємо. Давно відомо, що 20 відсотків чернівчан роблять 80% роботи. Нещодавно зясувалося, що 80% мешканців міста вважають, що вони входять в ці 20%.
Тому виходить, що для того, аби Україна загалом змогла вступити до Європи, вона повинна принести чотири фотократки (3 на 4 кілометри), безліч довідок та характеристику з місця попереднього членства. Де ж ми такі членствували?
Складається враження, що ми гралися у «рівчачок». Це така була наша гра. Кількість учасників її не обмежене. Несподівано одного з гравців призначають ведучим й привязують до стула. Потім всі решта гравців протягом 5-6 годин поять ведучого пивом. Гра вважається закінченою, коли зявляється рівчачок…
Наша духовність тепер старанно сховано або підступно щезла. Вона якась тимчасова й соромлива. Її так само важко знайти, як і фотографію Боярського без шляпи. В зникненні головних ознак міської духовності не можна звинувачувати колишніх сільських мешканців. Ні. В селі немає нічого поганого. Навпаки, там – наші корені. Зверніть увагу, що всі вітчизняні президенти із села. Україна – сільська країна. Село – культуро-, і навіть державотворча субстанція у нас історично.
Проте село повинно поважати місто. Як і місто має вклонитися селу. Памятаю, як в 60-ті роки приїжджали із сіл люди працювати в Чернівці на його новобудовах. Вони встидалися виходити в чому-небудь з домівок, навіть на хвилинку - винести сміття чи за хлібом. Вони обов'язково чепурилися, одягали капелюха та хустку, й виплескували на себе чи не півпляшечки одеколону «Шипр» або «Сирень». Вони не встидалися спитати як себе поводити в тролейбусі та на прийомі у лікаря, вони обережно ходили тротуарами, вони здоровкалися як в селі з усіма перехожими, вони по первах обов'язково відвідували краєзнавчий музей та довго готувалися до перших відвідин театру…
Щоб захотіти вічного, треба зморитися від тимчасового. Невже ми не жадаємо вічного та духовного? Невже ми не втомилися від сьогоденного, непевного, містечкового? Та чи не набридли нам одноразові думки й сильно змарнілі юридичні лиця? Як добрі психологи, переконаймо, нарешті, народженого повзати не в тому, що він літати не може, а в тому, що він літати не повинен!
Добре бути лінкором: одну башту знесло, три – залишилося. Але Чернівці – не лінкор. І навіть не з'єднання авіаносців, здатних прийняти на борт усіх, хто хоче літати. Воно тендітне й одне в цілому світі. Одне на всіх.
То ж нехай в нас переможе місто. Із допомогою села.


В. Килинич


рейтинг: 16
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2018 Разработка: