О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Інтелектуал Ігор Лосєв: «Щоб залишитися на мапі Європи, нам потрібен менталітет народу-воїна»

 28-11-2019 16:09 


Інтелектуал Ігор Лосєв: «Щоб залишитися на мапі Європи, нам потрібен менталітет народу-воїна»

Він вважає: «Наші вибори перетворилися на якусь чортівню, що загрожує країні загибеллю».

І взагалі: «У нас не політика, а провінційний цирк». «А об’єднувати країну без української мови, культури, історії й ідентичності означає будувати державну будівлю на піску».

«Вголос» поспілкувався з Ігорем Лосєвим – доцентом кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політологом, філософом, публіцистом, колумністом, журналістом. Та розпитав про зміну свідомості українців після Революції гідності, ефективність політики українізації у країні та боротьбу з «п’ятою колоною» і на культурному фронті, вибір українців 31 березня, як будувати стосунки з агресивними сусідами та яким має бути наш Президент, аби країна процвітала.

На скільки і в чому події на Майдані змінили свідомість українців?

У різних верствах нашого населення зміни відбулися по-різному. Якщо говорити про авангард української нації – люди стали більш рішучими, більш адекватно розуміють загрози зовнішньополітичні, готові до дій. А щодо тих, кого називають «болотом» (люди, які можуть приєднатися як до авангарду, так і до супротивників Української держави, ті, що є байдужими, – таких людей древні греки називали «ідіотами» в соціальному сенсі, адже були байдужими до громадського життя та не відчували відповідальності за долю держави), – їхні погляди навряд чи змінилися. Також не змінилися погляди у тих 15-20% людей, котрі вороже налаштовані до української державності.

Чи є в Україні справжня інтелігенція та який вона має вплив на суспільство?

Справжньої інтелігенції у нас не так уже й багато. Її значно менше, ніж осіб із вищою освітою. Бо інтелігенти – це люди, які свідомо віддані українській справі, які часто змушені виконувати своє покликання в умовах чисельної меншості за переважаючої сили та можливостей супротивників і героїчно боротися, часто не відчуваючи підтримки держави. Бо наша держава рідко підтримує українське, хіба що перед виборами здійснили певні кроки, та й ті з пропагандистською метою. А це ж має бути системна повсякденна робота. Але і в таких умовах люди роблять свою справу, загартовуються, бо немає куди відступати. І поступово українська ідея бере під свій контроль дедалі більшу частину території України. Якщо придивитися: з 1991 року деякі наші політологи жартома поділяли Україну на чотири зони: Галичину і Волинь (бандерівська Україна), центральну Україну (петлюрівську), південну Україну (махновську) і східну Україну та Крим (комуністичну, червону). Але з 1991 року та ідея, яку зберігали і плекали в Галичині, вийшла аж на кордон із Росією (у сучасній Чернігівській, Сумській і навіть подекуди й Харківській областях). Бо ж і відоме гасло «Слава Україні – Героям слава!» з регіонального стало загальноукраїнським.

Тому процес триває. Я ж пам’ятаю, як десь у 1988-89 рр. «галицькі пасіонарії» приїжджали до Києва, йшли Хрещатиком із прапорами, а кияни боязко стояли на тротуарі і дивилися. А галичани до них зверталися: «Кияни, ходімте з нами!» Один пішов, другий, а зараз це вже масовий процес. Зараз державницька ментальність киян і галичан уже не надто відрізняються. Центральна і Західна Україна зараз де-факто є вже єдиним геополітичним тілом. А от південь і схід – тут потрібно здійснювати дуже велику роботу, чого наша держава, на жаль, не робила і не робить. Як приклад те, що на визволених територіях Донбасу мерами досі залишаються всім відомі сепаратисти і ніхто їх не чіпає. І така ж ситуація на півдні – тому це, звичайно, добра нам не обіцяє.

А на думку суспільства сьогодні надзвичайно впливає олігархічне телебачення… Справжню інтелігенцію на ці телеканали здебільшого не запрошують: і не тільки на олігархічні, але й на інші. Бо це люди, які мають чітку думку, вміють її відстоювати, крім того, вони часто розумніші, ні всі ці малограмотні ведучі, які радіють, якщо їхні гості у студії не розумніші за них.

На скільки ефективною і в чому була політика українізації протягом останніх років?

Справжньої українізації, системної, як, наприклад, у Чехії, коли у період президентства Масарика відбувалася чехізація онімеченної Чехії, у нас не було. Були тільки розмови про українізацію. Бо українізація передбачає зміни в системі освіти, принципи функціонування інформаційної сфери, створення нового шоу-бізнесу і ще багато чого практичного. А у нас – кумедна ситуація – на півдні і на сході країни закликали людей переходити на українську мову і при цьому у нас не було жодних безкоштовних курсів. І коли людина погодилась, то де їй було вивчити українську? Хіба що самотужки.

Я, до прикладу, самотужки вивчив мову, коли приїхав до Києва з рідного Севастополя. Чому? Це питання особистих переконань. Я український державник і хочу, щоб ця держава була. І я розумію, що Україна без російської мови проживе, а без української її просто не стане. А оскільки я хочу, щоб ця держава була, я свідомо перейшов на українську.

Але річ у тому, що наша рідна держава, на жаль, ці позитивні стихійні процеси жодним чином не підтримувала. І ці всі гасла нічого не варті, якщо депутати чи міністри не здатні відповісти на просте запитання: «Скільки грошей ви готові витратити на українізацію?». А без грошей процес не триватиме. Ви ж подивіться: Росія витрачає величезні кошти на подальшу русифікацію України.

От простий приклад: за 22 роки у складі України у моєму рідному місті Севастополі не відкрили жодної (!) української школи. Ба більше: працюючи в Києво-Могилянській академії, я зі своїми друзями і з Києва, і з Севастополя знайшли приміщення для філії академії в Севастополі. Однак все «застрягло» в Києві на рівні тодішнього першого віце-прем’єра Турчинова. Ось так доводилось боротися не тільки проти шовіністів у Криму, але й проти київських саботажників – на два фронти. Тому не розмови потрібні про українізацію, які лише шкодять, а практичні дії – зміна програм, випуск українських газет, журналів, українізація телевізійних каналів, радіостанції тощо. А коли нічого цього не роблять і ніхто за цим не стежить, то такий і результат.

Он Києвом пройтися: безліч реклами чомусь російською мовою, хоча у всіх нормальних країнах за таке штрафують (якщо реклама не державною мовою). Та й закон наш про мову – беззубий. А на досвіді ми вже побачили: якщо закон не передбачає санкцій у разі його невиконання, тоді це не закон, а лише добре побажання. Тому потрібна і мовна інспекція, і відповідне міністерство, яке б відстежувало стан української мови у різних регіонах країни.

У чому Україна поступається на мовно-культурному фронті тій же Росії і прибалтійським країнам?

Ви тільки подивіться на нашу «еліту». Російська еліта, до прикладу, формувалася п’ять століть і таки сформувалась, і хоча вона ще більш злодійкувата, ніж наша, але водночас у перервах між крадійством не забуває про державні інтереси, на відміну від нашої.


«Немає при владі патріотів України, а є ті, хто опікується самозбагаченням і збереженням влади»

От, до прикладу: багато років у Севастополі видавали газету «Флот України» від Міноборони. Російські опоненти казали, що ця газета є «найбоєздатнішим кораблем» українського флоту і її можна прирівняти до додаткової бригади морської піхоти на українському боці. І у 2014 році жоден офіцер із цієї газети не зрадив Україну, не перейшов на бік Росії, хоча їм обіцяли «золоті гори»: усі вийшли на материкову Україну і в Одесі знову почали видавати цю газету. А товариш Полторак, наш міністр оборони, її просто знищив. Зараз її вже немає, хоча в Одесі ситуація досить хитка, і така газета була б дуже й дуже потрібна – патріотична, українська. Тому й програємо, бо немає політичної волі. Немає при владі фанатичних патріотів України, а є ті, хто опікується самозбагаченням і збереженням своєї влади.

Та й, чесно кажучи, чим більше я дивлюся на усіх цих наших політиків, тим більше у мене погіршується настрій. Бо гідних людей серед них я практично не бачу: або дурні, або негідники, або явні корупціонери, або взагалі люди, які Україну за п’ять копійок продадуть. А чому в нас така ситуація, чому ми не можемо обрати нормальних людей, питання риторичне.

Чому, на вашу думку, українці саме так проголосували на президентських виборах?

Треба починати з першої особи. Усі наші біди у 2014 році розпочалися з того, що Верховний Головнокомандувач усупереч Закону «Про оборону» не оголосив воєнний стан на всій території України. Усе решта – це вже похідне. І де-факто країну, яка воює, змусили жити в режимі мирного часу, а це надзвичайно небезпечно.

Тим більше, ніхто в демократичних країнах у такому разі вибори не проводить – не можна. Тим більше, якщо Росія втручалася у вибори у США, Великій Британії та інших країнах, то щодо України все вже зрозуміло. І якщо у нас ніхто не закрив абсолютно антиукраїнські телеканали, які працюють під виглядом українських, і вони зранку до вечора здійснювали антидержавну пропаганду – то такий і результат.

А чому, на вашу думку, ніхто не бореться з антиукраїнською пропагандою на наших телеканалах і на скільки в Україні загалом ефективно борються на фронті гібридної війни?


«Наші «вожді» хотіли сидіти на двох стільцях за принципом «вранці воюємо – ввечері торгуємо»

Найефективнішою боротьбою з ними було би закриття таких телеканалів. У період воєнного стану це дуже легко зробити. Але ж справжньої боротьби немає. А вони беруть масою, ресурсами, бо Москва не шкодує грошей цим каналам. А під час війни жодної терпимості та толерантності до ворога не має бути. Якщо буде по-іншому, ворог тебе просто знищить. А наші «вожді» хотіли сидіти на двох стільцях за принципом «вранці воюємо – ввечері торгуємо». А така гібридна позиція неминуче призведе до неминучої капітуляції і гібридної поразки. При цьому наші солдати на фронті гинуть не гібридно, а по-справжньому.

Як мала б наша влада ефективно боротися з «п’ятою колоною» в Україні?

Якщо у нас війна – значить треба боротися з ворогом не тільки із зовнішнім, але й із внутрішнім, а не толерувати його. А наш поки ще чинний Президент (його називають навіть «містер договорняк») намагається з ворогами домовлятися. А з ворогом, як відомо, не домовляються, його поборюють.

Який ефективний сценарій нашої перемоги на Донбасі? Чи можливе мирне врегулювання конфлікту?

Перемога можлива тільки воєнним шляхом. Як писав Тарас Григорович: «Не дуріть самі себе». А щоб так сталося, треба, щоб наша країна жила за законами воєнного часу. І тільки тоді, коли ми матимемо справді потужну армію, а не так, як нам сьогодні розповідають, а справді потужну, озброєну до зубів. Коли весь наш народ буде налаштований на рішучу боротьбу, тоді, можливо, й дипломатичний шлях дасть результат, коли інші побачать абсолютно мобілізовану та готову до боротьби країну. А якщо всі бачать розслаблену країну, то плювати хотіли на наші заяви і вимоги.

Наскільки сильним був вплив російських і проросійських політиків на свідомість українців протягом останніх років?

Тиск на Україну завжди був шалений і найбільше на тих, хто йому підкорявся. І зараз він є. А біда в тому, що у нас активно цього ніхто не поборював, а просто намагалися якось усе це пом’якшувати і спускати на гальмах. І так було, на жаль, за правління практично всіх президентів. Усе ще жевріє надія домовитися з тим, хто давно поставив собі за мету нас знищити. Але домовитися з ворогом не вдасться. Хіба якщо показати йому свою силу.

Що зараз найбільше роз’єднує українців?

Роз’єднує українців дивна політика влади: це сидіння на двох стільцях, договорняки, небажання діяти принципово. Якби була потужна патріотична влада, яка мала б полум’яну пристрасть розбити ворога і повернути всі втрачені території, поступово сформувався б і загальнонаціональний консенсус. А так…


«Відсутність справді сильної патріотичної влади постійно породжує відцентрові процеси в Україні»

Я пам’ятаю, у 1991 році, коли був референдум про незалежність, мої земляки в Севастополі побігли до книгарень шукати українські словники та підручники. А коли побачили Леоніда Кравчука з його «виваженістю», почали відчувати зневагу до української влади. А коли ще прийшов Леонід Кучма і сказав: «А ми зробимо російську другою державною», то взагалі ніхто вже українську мову вивчати не хотів. Тому відсутність справді сильної патріотичної влади постійно породжує відцентрові процеси в Україні. Адже у нас немає сильного центру: він паралізований.

Чому Крим захопили у 2014 році? Через присутність двох основних чинників: перший – вторгнення російських військ; другий – параліч влади в Києві. А якби не було паралічу, все могло б скластися зовсім по-іншому. І сьогодні він присутній. Бо що це таке: випустили цих кандидатів, серед яких є люди, які давно мають сидіти за ґратами, причому навіть не за політику, а за крадійство та корупцію і т.д. А їх навіть ніхто не чіпав, не притягував до відповідальності. І це свідчить, зокрема, про слабкість влади, яка завжди породжує дуже неприємні наслідки.

Які «захисні механізми» мали б запровадити у нашій країні, аби зберегти ідентичність української нації?

Треба змінити систему освіти, функціонування інформаційного простору, створити справді потужну українську культуру, шоу-бізнес. Добре хоч нарешті взялися за кінематограф.

Що потрібно, аби нарешті завершилося формування української модерної нації?

Усе залежить від політичного класу країни, влади. Якщо вдасться сформувати більш-менш нормальний політичний клас, бо він сьогодні ненормальний, то процес може завершиться через 7-10 років. А ні, то доведеться ще щонайменше 50 років еволюціонувати. А історія нам стільки часу може і не дати.

Чи можливо змінити психологію тих українців, які позитивно ставляться до Росії?


«У Києві навіть немає жодного плакату на зразок: «Смерть російським агресорам!»

А як може змінитися їхня психологія, якщо вони бачать, що у нас з одного боку заявляють, що триває війна, а з іншого – бачать, що кордон із Росією не закрили, дипломатичні відносини не розірвали, залізничне сполучення не перекрили. І до нас спокійно приїжджають російські диверсанти. І у будь-який момент будь-хто може сюди приїхати з Росії і робити все, що заманеться. Також під час війни бачимо, як наш Верховний Головнокомандувач їде відпочивати на Мальдівські острови – це щось феноменальне. Під час Другої світової війни Черчилль сидів у Лондоні і на жодні Багамські остови не їздив, хоча це була територія Британської імперії. Як можна під час війни кидати свою країну? А раптом щось? І коли люди на все це дивляться, то думають: «Та немає жодної війни, все це казки». А якщо немає війни, то значить і немає ворога. Я вже не кажу про те, що наші ЗМІ не розповідають людям правди. От у Києві навіть немає жодного патріотичного плакату. І це просто щось феноменальне для країни, яка воює. Жодного плакату на зразок: «Смерть російським агресорам!» чи «Геть російських окупантів!». А під час війни столиці воюючих країн всі завішані схожими плакатами. Та й взагалі: якщо ви пройдетесь Києвом, українською столицею, ви не знайдете жодних ознак того, що наша країна воює.

Тому нам потрібна мілітаризація свідомості. Якщо ми хочемо залишитися на карті Європи і світу, повинні бути носіями менталітету народу-воїна, який захищає свою країну. А у нас ніхто нікому не нагадує, що триває війна.

А в Росії ж як: так здійснюють політику, що абсолютна більшість мешканців цієї країни вороже ставиться до українців. А в нас і співаки туди їздять із концертами, і заяви роблять капітулянтські на всіх рівнях і ніхто таких людей не переслідує. Я вже не кажу про те, що люди народилися з поглядами проросійськими і зараз вони продовжують у тому ж дусі.

Коли Крим і Донбас повернуть з окупації, чи можливо буде ментально з окупації повернути мешканців цих територій?

Мешканці Донбасу шанують тільки сильну і жорстку владу – такою має бути наша влада. Має показати: всі, хто вчиняв злочини проти України, будуть покарані. І всі мають у цьому переконатися. Якщо цього не буде, а знову почнуться всі ці примиренські позиції, тамтешнє населення шанувати Україну не буде. Навіть більше: жодних договорняків. Там узагалі тривалий час мають існувати військово-цивільні адміністрації. І не треба проводити жодних виборів, бо знову оберуть негідників антиукраїнських.

На Донбасі взагалі протягом 7-10 років виборів бути не має. Треба очистити спочатку цю територію від усієї цієї антиукраїнської гидоти, бандитизму, колаборантів і зрадників. І вже тоді можна говорити про вибори. А якщо таким людям догоджати, вони це сприйматимуть як слабкість. А слабких, як відомо, завжди душили. Добре ставлення треба показати потім, спочатку ж – суворість щодо тих, хто коїв злочини, співпрацював з окупантом, агресором. І коли населення це побачить, принаймні знатиме, що можна, а чого – ні, що є певна «червона лінія» і треба бути лояльним громадянином України. Тільки жорсткі та рішучі дії будуть мати величезний виховний ефект.

Яка найбільша помилка влади і суспільства у час війни?

Щодо помилки влади і гаранта – це неоголошення воєнного стану у країні. Щодо суспільства – воно дуже швидко забуло, що серед усіх загроз в Україні найбільшою є загроза великомасштабного вторгнення російських військ в Україну.

Які історичні помилки нашій владі повторювати категорично не можна?

Колись наші лідери також сиділи на двох стільцях: з одного боку хотіли української державності, а з іншого – хотіли жити в любові і дружбі з Росією, нібито демократичною та федеративною. Тут уже або-або: не можна зберегти все, чимось завжди треба жертвувати. Була навіть кумедна ситуація, коли в Києві, вулицею Володимирівською 100 років тому йшла велика демонстрація солдатів і киян під гаслом «Хай живе самостійна Україна!». А на балконі Центральної Ради стояв Михайло Грушевський і на ці гасла відповів: «Хай живе федеративна Росія». От і відповідь: наш народ тоді вже був значно політично розвиненішим, ніж його лідери. Бо ж зрозуміло: самостійна Україна у федеративній Росії неможлива.

Але, на жаль, всі ці наївні ідеї і досі у нас живуть: лунали ж гасла «інтеграції з Росією». А я завжди питав: «А до якої межі ми інтегруватимемося з Росією, чим усе це повинно завершитися?». Прихильники ж таких гасел жахливо не любили цього запитання, бо дуже добре знали на нього відповідь: інтеграція до розчинення України в Росії. Але тоді ще вважали, що не настав час чесно у цьому зізнатися. І сказати, що повністю зараз наше суспільство від цього вилікувалося, не можна.

Як мала б виглядати політика нашої країни на міжнародній арені, аби бути ефективною? Які стосунки мала б будувати наша держава з агресивними сусідами (тією ж Польщею та Угорщиною)?

Наші «любі» сусіди поводяться, як типові круки, які бачать ослаблений організм, адже вони бачать нашу слабку владу, нерішучу та схильну до договорняків. А якби бачили сильну владу, собі такого б не дозволяли, як зараз.


«У нас мають бути свої претензії до поляків, які вели колоніальні війни на нашій території»

От щодо тієї ж Польщі: ну не можна реагувати відсутністю реакції. Особливо, коли поляки заявляють про «події на Волині» з постійними звинуваченнями на адресу України. Треба рішуче відповідати, і що рішучіше, тим краще. У нас мають бути свої претензії до поляків, які вели колоніальні війни на нашій території, і під час Другої світової війни також. Вони кажуть про «злочини проти польського населення», а ми повинні їм розповідати про «їхні злочини проти українського населення». А їх було дуже багато.

А в нас вважають за краще мовчати, не псувати настрій «любим друзям». А ці нахабніють і нахабніють, бо не зустрічають жодного опору. Те саме і щодо Угорщини. Ми ж їм досі не розповіли про «їхні злочини під час Другої світової війни на теренах окупованої нацистами України», про їхні злочини проти українців на Закарпатті, коли вони захопили цю територію і почали розстрілювати бійців Карпатської Січі, які потрапили до них у полон. Це все в історії було, а ми про факти мовчимо, тому вони й нахабніють. У нас неправильна дипломатична позиція: не всі питання можна спустити на гальмах – інколи треба вдарити кулаком по столі.

Чому наші можновладці так сподіваються на допомогу Заходу, зокрема фінансову? І чи потрібні в Україні іноземні керівники на топ-посадах?

Ми потребуємо допомоги від наших західних партнерів, але ж це не означає, що треба ставати перед ними на коліна і визнавати геть усе. Щодо присутності іноземних фахівців, то і наші спеціалісти добре б працювали, якби у нас регулярно кидали за ґрати корупціонерів. Обов’язково з’явилися б чесні люди, які би працювали і не крали. А так у нас приходить людина керувати, бачить, що відповідальності немає жодної, і думає, що державна кишеня – твоя особиста кишеня, і не втримується від спокуси. А якби вони знали, що покарання не уникнути, що обов’язково посадять, вони б цього не робили. А без іноземців на високих посадах можна прожити – у нас вистачає кадрів.

В Україні можлива хоча б часткова деолігархізація суспільства?

Це питання можна вирішити, якщо буде політична воля. Є методи, якими вплив олігархів зводиться до мінімуму. Треба просто застосовувати ці методи. І знову ж таки ми виходимо на принцип політичної волі. Якщо хоче з цим боротися лідер, він буде це робити; якщо ж він не хоче ні з ким глечики побити, тоді буде так, як є.

Якби не загинув В’ячеслав Чорновіл і став Президентом, яку б Україну ми мали зараз?

Принципово наша країна б не змінилася, але багато позитивних процесів прискорилися б. Насамперед Україна швидше розвивалася б у політичному та економічному планах.

Яким має би бути Президент України, аби наша країна нарешті стала заможною?

Насамперед він має бути патріотом нашої країни – це коли людина любить свою країну більше, ніж себе, і готова заради неї йти на особисті жертви і втрати. Це головне.


Марія Волошин,  https://vgolos.com.ua/articles/intelektual-igor-losyev-shhob-zalyshytysya-na-mapi-yevropy-nam-potriben-mentalitet-narodu-voyina_972183.html?fbclid=IwAR2zikiKBJ4ouPsR00P9f33HTdFOS4pR4rQIgtGOqNNtBl-vxWF


рейтинг: 19
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2019 Разработка: