|
|
До знаменної дати – 50-річчя диктатури Фіделя Кастро – залишається ще трохи часу, але, думаю, згадати про неї варто напередодні. Саме 1 січня 2009 року минає півстоліття з часу кубинської революції. Й сьогодні, оглядаючись назад, можна зробити висновки і прогнози на майбутнє. Адже якщо повалення диктатури Батісти Фіделем Кастро було явищем, безумовно, прогресивним, то увесь подальший шлях еволюції кубинської революції лише привів Кубу в глухий кут.
Режим, котрий встановив на Кубі «залізний Фідель», це вже була навіть не феодальна система підпорядкування владі, підфарбована ідеями соціалізму і марксизму, як його розумів сам Кастро. Це була система заснована на канонах східної деспотії – більш бездушна і жорстока. Режиму вдалося утримувати владу в своїх руках завдяки масовим і жорстоким репресіям та повному контролю над поширенням інформації. Проте, як показав час, подібний тотальний контроль над всією кубинською громадою виявився абсолютно неефективним. Режиму не вдалося ефективно використати працю підпорядкованих йому народних мас. І якщо в основі східного деспотизму завжди було збереження проживання народу в злиднях, то саме цим каноном і скористався Фідель Кастро.
Ще півтора десятиліття тому здавалося, що після краху Радянського Союзу, головного цукрового покупця острова й нафтового постачальника, режиму Кастро втриматися не вдасться. Проте кубинське керівництво спромоглося створити свою нову економічну стратегію й пристосуватися до нової розстановки сил на міжнародній арені. Все це робилося за майже повної ізоляції та не зважаючи на потужну хвилю неолібералізму, котра прокотилася тоді світом. 1990-ті роки були «темною ерою» для Куби, і кубинці від цього досить постраждали.
Істотно сьогодні допомагає Кубі те, що великий прихильник Кастро президент Венесуели Уго Чавес виявив до свого гаванського колеги «велику антиамериканську солідарність». Нині Каракас поставляє на Кубу сиру нафту і продукти її переробки за дуже сприятливими для кастрівського режиму цінами. Гавана ж розплачується за усі ці поставки «натурою»: масово посилаючи своїх лікарів, спортивних тренерів і викладачів (а, може, й військових інструкторів у цивільному) до дружньої Венесуели та приймаючи на навчання венесуельських студентів у свої університети і пацієнтів до кубинських лікарень.
Багато хто серед кубинського керівництва зачарований китайським досвідом економічного зростання. Однак уся історія розвитку Куби під керівництвом Кастро наочно доводить, що повторити китайський досвід кубинським комуністам не вдасться. Уряду рано чи пізно доведеться визнати, що успішна реорганізація економіки є малоймовірною без кардинальних змін в її економічних установах та майнових відносинах. Контрольована ж уручну економіка, котра регулюється політичними рішеннями, не може бути ефективною і відповідати прагненням та інтересам різних прошарків кубинського суспільства.
Власне, існують три основні фактори, котрі збільшують соціальну нерівність і поширюють бідність: зростання диференціації доходів; збільшення нерівності між областями країни; нова соціальна ієрархія, яка формується матеріальним багатством, символом успіху. Після половинчастої реформи суспільного сектору робота держслужбовців виявилася набагато менше оплачуваною, аніж діяльність приватного сектору. Доходи різних прошарків кубинського суспільства стали більш поляризованими, а якість виконання робіт значно погіршилася. Складні соціальні та культурні зміни фрагментували соціальне порозуміння, ізолювавши від решти суспільства найбільш уразливі категорії громадян, спровокувавши певну напруженість між чорношкірими й білими кубинцями.
Професори й академіки, економісти, журналісти, соціологи і дослідники перебувають під неусипним контролем влади, котра боїться інтелектуалів як джерела потенційної небезпеки для себе. Під лозунгами необхідності захисту революції сьогодні на Кубі можна знищити будь-яку людину, прикриваючись революційною доцільністю. Попри те, що комунізм зазнав краху практично у всьому світі, однак залишилося ще кілька унікальних «заповідників» цієї догматичної ідеології. Один з них – всього за 120 кілометрів від узбережжя американського штату Флорида.
Номенклатура знає, що всі суспільні й соціальні завоювання кубинської революції не більше за міф, створений самим кастровським режимом для утримання влади над Кубою. Висновок очевидний - революція стала колосальною невдачею для пересічних кубинців. Через те, що від самого початку режим Кастро був по суті банкротом. Власне, які соціальні гарантії він міг запропонувати кубинцям без величезних радянських інвестицій? І як вони живуть зараз, не дивлячись на мільйонні субсидії у вигляді поставок нафти танкерами від Уго Чавеса? Отже: щоб б трапилося з Кубою, якби не було допомоги з боку Уго Чавеса, яка у минулому році, за оцінками американських експертів, складала від 3 до 4 мільярдів доларів, наближаючись кількісно до тієї допомоги, яку свого часу забезпечував Кубі СРСР? І за цих критичних для неї умов кубинська номенклатура не може не замислюватися про своє подальше майбутнє.
Саме цей страх може стати стимулом для того, щоб наважитись продовжувати певні реформи. Проте для того, щоб досягти позитивних успіхів, реформи мають бути вагомими. І будь-яке просування реформ означатиме відштовхування від спадщини Фіделя Кастро. Що, у свою чергу, викличе величезне очікування в суспільстві. Дехто, навіть, починає говорити про таку неймовірну можливість, як про дозвіл вільно виїжджати і повертатися на Кубу. Не виключено, що нині кубинське керівництво розглядає так звану китайську модель реформування. Яка, як відомо, полягає в лібералізації економіки і одночасній підтримці політичної диктатури. Важко заперечити той факт, що за останні 30 років економічні зміни в Китаї виявилися ефективними.
Очевидно, що ключ до початку реальної «перебудови» на Кубі знаходиться в здатності реформаторів перемогти опір консерваторів і вийти на дорогу реформ, які б задовольнили вимоги населення, при цьому не порушуючи межі соціалістичної моделі. Наступники Фіделя успадкують недієздатну і дефектну систему, яка дуже дратує народні маси, та гострі економічні проблеми. Найгірші з них - недієздатний громадський транспорт і сільськогосподарський сектор, дефіцит житлового фонду, стара інфраструктура, безробіття і великий розрив життєвого рівня, що швидко збільшується. Між кубинцями, які мають доступ до твердої валюти, і чисельним бідним населенням, яке має існувати за песо, що нічого не варті.
Але, як би там не було, ера правління братів Кастро незворотно підходить до свого логічного завершення, але це зовсім не означає, що багато кубинських проблем зникнуть самі собою. Очевидно, що багато американських корпорацій не відмовляться визнати конфіскацію своєї власності на Кубі законною. Так само значна кількість громадян, котрі після кубинської революції змушені були покинути країну, не змирилися зі втратою свого майна. Безперечно, всі ці проблеми обов’язково постануть у посткастрівській Кубі, й вже зараз необхідно думати про те, яким чином пом’якшити для населення майбутню непросту ситуацію.
А добре пам’ятаючи досвід зникнення з мапи світу комуністичної НДР, можна прогнозувати, що більшість кубинців, які залишилися під час кастрівського правління вдома, не зможуть конкурувати з тими двома мільйонами кубинських емігрантів, котрі облаштувалися у американському штаті Флорида. «Маямці» разом з американськими бізнесовими колами здатні швидко прибрати Кубу до рук, вкачати туди необхідні фінансові вливання і знов перетворити її на всеамериканський курорт. Розуміючи це, представники молодої порослі кубинської комуністичної еліти не бажають залишатися осторонь майбутніх радикальних змін, і тому їхній вплив на Рауля Кастро поволі виливається у нові, хоча і незначні зміни в країні.
Проте, як зазначає газета кубинських іммігрантів El Nuevo Herald, котра видається у Маямі, «Куба переживає момент політичного паралічу. Майже половину століття, після того як революція була зустрінута з тріумфом, котрий підкріпили пристрасті січня 1959, настав історичний етап, в проміжку часу якого Куба була «заморожена». Без будь-яких демократичних свобод чи громадянських прав. 50 років тому ніхто і не міг подумати, що це все може призвести до національної дезінтеграції та такого жахливого погіршення умов життя. Особи, котрі візьмуть відповідальність за Кубу в майбутньому повинні будуть зробити рентгенівський знімок того, що відбувалося в ці роки, щоб знати куди вести країну. І це для них буде надзвичайно важким завданням».
Віктор Каспрук, політолог
<<Вернуться в раздел
Комментарии
Добавить комментарий
|
