О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Чи допоможуть Україні ілюзії щодо «благородного Заходу»?

 13-07-2018 21:43 

Генерал Павло Скоропадський на початку 1918-го намагався залучити до оборони Правобережжя від наступу більшовиків польські військові частини та Чехословацький корпус. На їхнє командування мали вирішальний вплив офіційні представники країн Антанти: представник Великої Британії в Україні Піктон Баґе та генеральний комісар Франції при уряді України генерал Жорж Табуї. Сам Скоропадський пізніше так згадував про свої переговори з представниками французької місії у Києві: «Французи дуже просили мене зайти до них. Зустріч була на конспіративній квартирі, оскільки українська влада стежила за французами і за мною. На цьому засіданні нічого суттєвого з французами вироблено не було. Це було між 15-м та 17-м січня.
Пам’ятаю, вони мені тоді говорили, що ніколи Самостійна Україна визнана Антантою не буде». Британська позиція була фактично тотожною. Максимум, на що і тоді, і пізніше погоджувалися Франція та Британія – на обласну автономію частини (лише частини!) України у складі Росії, але під контролем російських урядовців і військовиків. Та ані Корнілов, ані Денікін, ані Колчак не пристали навіть на це. А Чехословацький корпус (який міг самотужки розгромити війська Антонова-Овсієнка й Муравйова) і польські частини в підсумку вирішили «тримати нейтралітет»…


Цей сюжет варто було би сьогодні згадати лідерам усіх західних країн, так чи інакше задіяних у події навколо України та в самій Україні або дотичних до них. Тим більше – українським політикам. Бо ж ідеться про певну модель. певний стандарт, який раз-у-раз виходить на перший план у західній політиці, чи йдеться про так звані «великі держави», чи про деяких західних сусідів України.

Тому українським політикам не варто вправлятися в красномовстві: мовляв, Європа наш друг і вчитель, союзник і, не побоїмося цього слова, наш вихователь, який постійно звертає увагу на наші вади та гріхи і бореться з нашими недосконалостями на основі власних чеснот. На жаль, не раз Європа виявлялася не на висоті історичних завдань – і колим йшлося про неї саму, і – особливо! – коли йшлося про Україну. На нашу думку, за сто років було достатньо часу, щоб позбавитися ілюзій…

У 2014 році несподівано для багатьох українців виявилося, що демократичний Захід якось дуже дивно веде боротьбу зі світовим злом. З одного боку, оголошені санкції проти Російської Федерації, які її, звичайно, дратують, але не впливають серйозно на російський політичний курс. Але з іншого боку, товарообіг між західними країнами і РФ зростає. А «північні потоки» №1 і №2 перетворюють всі ці санкції на чисту формальність, збагачуючи Москву і забезпечуючи її грошима для нових воєнних авантюр. Судячи з того, як активно певні кола Німеччини лобіюють енергетичні інтереси Кремля, найближчим часом у нього проблем з валютними надходженнями не буде. Західні інвестиції в російську економіку йдуть і йдуть. А фірма «Сіменс», хитренько поставивши турбіни в окупований Крим, показала, як це можна робити, прикидаючись наївними простаками. І вслід за нею, як днями повідомили ЗМІ, рушили ще дві німецькі компанії.

«Таким чином, заходи, на проведенні яких настільки галасливо наполягали, не були реальними санкціями, здатними скувати агресора. Це були лише такі нерішучі санкції, які агресор став би терпіти, бо вони, хоча і створювали труднощі, на ділі розпалювали його войовничі настрої». Правда, звучить актуально? Але це не фрагмент статті сучасного автора, це – цитата з класичної багатотомної праці сера Вінстона Черчилля «Друга світова війна», і стосується вона фашистської Італії, яка вдерлася у 1935 році до Абіссінії, та тих санкцій, які демократичні держави Заходу на неї наклали…

Та повернімося у сьогодення. Ніякої дипломатичною ізоляцією Путіна не пахне. Європейські лідери наввипередки їздять до нього в Москву, Пітер, Сочі, наче прочани до святих місць. Тепер ось і президент США зібрався зустрітися з кремлівським диктатором. Політичні ігри з РФ задля «діалогу» та «нормалізації відносин» не припиняються. Наразі залишилася тільки одна перешкода для успішного західного бізнесу з Росією: Україна.

До речі, те саме було й у 1918-му: визнання незалежної України та воєнна допомога їй для відбиття агресії російських більшовиків, на думку велемудрих лідерів Антанти (винятком тут був президент США Відро Вільсон, але його не підтримував навіть американський Конгрес), істотно завадила би майбутнім економічним оборудкам з «білою» Росією.

Власне, і з «червоною» теж, до якої багато хто на Заході був прихильний. А якби лідери Заходу дослухалися до Черчилля, який був тоді одним із британських міністрів, і запровадили реальні санкції проти більшовиків, не обмежившись кількома символічними десантами і постачанням зброї та боєприпасів «білим» арміям, то перший у світі тоталітарний режим упав би на початку 1920-х – і пошесть тоталітаризму могла не розійтися світом.

Але… Захід спершу толерував виключно «білих», попри те, що добряча половина поставленого їм добра реально йшла на війну не з більшовиками, а з українцями, чеченцями, грузинами й іншими народами, які хотіли жити самостійно, а не бути й далі «гряззю Москви», а потім гендлював із більшовиками, щедро постачаючи їх не лише промисловою продукцією й обладнанням для будівництва заводів, а й найновітнішими військовими технологіями. В обмін на намите зеками золото, на заготовлений ними ж ліс, на вкрадені у музеях старожитності та мистецькі шедеври, і, головне, на видерте в українських селян збіжжя. Це все, як і зараз, робилося під акомпанемент розмов про демократію…

Схоже, Європі гроші сьогодні знову важливіші за будь-яку демократію, і це те підґрунтя, на якому вона знайде спільну мову з яким завгодно диктаторським режимом. Захід, якби хотів, уже давно міг би поставити Путіна на місце. Але не хоче. А навіщо, коли від будь-якого тоталітарного «крокодила» можна отримати добру копієчку? Зухвалість і нахабність Путіна – це відображення слабкості, продажності і безпринципності західних політиків. Не Путін сильний, а сучасні європейські лідери у своїй масі слабкі, боязкі і жадібні, Черчилля серед них немає, і їхня політика, природно, не може не викликати у Путіна нічого, крім глибокого презирства.

Схоже, «зачаровані кола» історії ХХ століття повторюються у ХХІ-му. Дозволимо собі ще одну цитату – тепер зі статті одного з авторів цього тексту: «Політика західних держав, спрямована на поширення і підтримку демократичних цінностей, не завжди пов’язана с послідовним захистом і проявами солідарності з тими, хто у вельми важких умовах такі цінності виборює. Доволі часто Захід уважає за краще порозумітися з диктатором, домовитися з ним за рахунок якоїсь далекої молодої демократії, догодити авторитарному чи тоталітарному режиму в ім’я вкрай важливої мети-умиротворення ще одного Гітлера, Сталіна, Муссоліні чи Мао.

І тоді демократичне суспільство, що одним лише фактом свого існування дратує «великого брата», стає об’єктом продажу чи обміну, коли його доля вирішується без консультацій з ним, без його згоди, в кулуарних змовах «фюрерів», «вождів світового пролетаріату» і західних демократичних політиків, які в такий момент не вважають якусь там чехословацьку демократію вартістю гідного обстоювання, що яскраво підтвердив рік не лише 1938-й, але й 1968-й…

Це відбувається у вигляді інколи доволі жорстокого спонукання жертв «великих братів» до «компромісів» з ними, поступок, одностороннього роззброєння, припинення спротиву… Фактично, Франція і Британія допомогли Гітлеру «без ексцесів» захопити Чехословаччину.

Чим це закінчилося для самих «миротворців» чужим коштом, загальновідомо. Як правило, такі дії обслуговуються не вельми принциповими журналістами, які прагнуть довести, що жертва сама у всьому вина

Здавалося б, феномен Мюнхена, прикрозвісна «мюнхенська змова», що віддала на поталу Гітлеру єдину демократичну державу східної Європи і сприяла розпаленню Другої світової війни, мав би чогось навчити. Але, як відомо, «історія вчить лише тому, що нічому не вчить». Адже після «мюнхенської змови» була ще змова ялтинська, потсдамська тощо. Навіть тепер… західні політики дуже часто воліють поступатися широко розрекламованими ідеалами демократії, прав людини, громадянського суспільства аби не дратувати чи то Москву, чи то Пекін, чи то якогось екзотичного генерала з «третього світу».

Ці рядки були опубліковані в газеті «День» 26 січня 2005 року. І що ж змінилося на краще за минулі 13 з половиною років? Надто мало. А до здачі Заходом Чехословаччини Гітлеру у 1938-му та Брежнєву – у 1968-му додалася здача Грузії у 2008-му (маємо цього року третій «ювілей»). І хоча США не дозволили росіянам увійти у Тбілісі, проте Захід доклав усі сили, щоб замінити грузинську владу на нову, куди більш лояльну до Кремля.

Тож і виходить, що чудові західні ідеї на практиці незрідка виявляються лицемірством, блефом і порожнім базіканням. За пишномовними фразами ховається банальний політичний і фінансовий ґешефт. Мюнхен 1938 року – це архетип однієї з провідних ліній західної демократичної політики, яка час від часу стає беззастережно домінуючою.

Звісно, тоді був не тільки «миротворець» (тобто капітулянт) Чемберлен, а й Черчилль, але не варто забувати, у Палаті громад колеги-депутати засвистували Черчилля, коли він жадав не укладати жодних компромісів із Гітлером, а студенти Оксфорду і Кембриджу не давали йому читати лекції про загрози з боку диктаторів…

Який висновок? Україна повинна розраховувати передусім на себе. А ще – вміти залучати на свій бік тих діячів Заходу, які, попри все, воліють не брехати ні собі, ні світу. Особливо тоді, коли світ скочується до дуже небезпечних речей. Бо ж так звані гарантії провідних держав світу після Будапешту-1994 зазнали катастрофічної девальвації (втім, виявляється, в англомовному варіанті тексту меморандуму слово «guarantees» відсутнє, а от в україномовному воно чогось є – невже не було консультантів у західних лідерів, щоб пояснити їм цю кричущу розбіжність?). Все більше країн розуміє, що справжньою гарантією може бути тільки власна ядерна зброя. І вони будуть її створювати, обходячи всі санкції і заборони.

Що ж, нам, напевно, слід виходити з сумної реальності і будувати державу-фортецю в центрі Європи. І не гратися в смертельно небезпечні ігри «демократії без берегів», коли країна висить над прірвою. Досить, погралися в часи УНР…

І тут нам є чому повчитися у Ізраїлю. Коли Захід в ході близькосхідних «перезавантажень» мало не здав Ізраїль його тоталітарним арабським сусідам, тодішній ізраїльський прем’єр генерал Аріель Шарон прогарчав на весь світ, що не дозволить зробити з його країною те, що зробили з Чехословаччиною в 1938-му. І не дозволив!

Бо ж Ізраїль перед цим усупереч усьому розробив ядерну зброю і був готовий за декілька годин змонтувати ядерні боєголовки… На жаль, сьогодні на Заході домінують політичні сили лицемірні, егоїстичні та схильні до політичних оборудок за чужий рахунок, до того ж самовдоволені та недалекоглядні. Відтак фразу літературного героя радянських сатириків Ільфа і Петрова «Захід нам допоможе» не варто розуміти надто буквально. Можливо, і допоможе, якщо ми самі собі допоможемо і не будемо надмірно наївними.


Сергій Грабовський, Ігор Лосєв


рейтинг: 32
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2018 Разработка: