О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Повільно, але неухильно

 01-12-2019 22:13 

На тлі політичної метушні в Києві, перманентних скандалів у партії «Слуга народу» та інтриг в оточенні Володимира Зеленського у світі відбуваються історичні події.


Матеріал друкованого видання
№ 48 (628)
від 28 листопада

Нещодавно Православну церкву України (ПЦУ) визнав Олександрійський православний патріархат. Таким чином уже три православні церкви — Константинопольська, Елладська та Олександрійська — визнали томос патріарха Варфоломія про автокефалію української церкви. Олександрійська церква друга за давністю після Константинопольської й колись боролася за першість у православному світі. Нині вона є однією з найавторитетніших. Між іншим, найвпливовішими православна традиція визнає так званих східних патріархів: Константинопольського, Олександрійського, Антиохійського, Єрусалимського… Два з них уже визнали ПЦУ. До речі, вплив Олександрійського патріархату поширюється не лише власне на Олександрію (Єгипет), а на всю територію Африки. Засновником Олександрійської церкви та її першим єпископом був учень апостола Петра апостол і євангеліст Марко. У диптиху (список автокефальних православних церков) вона посідає друге місце. Очолює її патріарх Петро VII. Низку православних церков називають церквами грецької традиції. Це ті, що пов’язані з грецьким етносом і традиціями еллінізму, адже першими православними були саме греки. Ці церкви нині навіть після певної зміни етнічної належності вірян залишаються грекоцентричними за мовою й складом своєї ієрархії.



Читайте також: Сценічне мистецтво без політики


У світі налічується шість церков грецької традиції: Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська, Єрусалимська, Елладська та Кіпрська. Половина вже підтримала ПЦУ. Які перспективи визнання ПЦУ іншими?


Найімовірнішим є визнання Єрусалимською церквою. Проте тут є дуже складні проблеми. Ця церква вкрай залежна від державної влади Ізраїлю та політичних лідерів палестинських арабів. Останнім часом тамтешній прем’єр Біньямін Нетаньягу всіляко прагне налагодити діалог із Путіним, регулярно відвідує Москву й навряд чи відмовить російському диктаторові в деяких настійливих «проханнях». А палестинські лідери мають давні розгалужені зв’язки з Кремлем. Будучи непримиренними супротивниками, Нетаньягу й палестинські керівники можуть незалежно один від одного чинити тиск на Єрусалимського Патріарха. Блокування визнання ПЦУ цією церквою є критично важливим для Москви, тому вона використає всі свої політичні, дипломатичні, військові та фінансові можливості.

Православна церква України здобуває світове визнання. Повільно зі світського погляду. Проте з огляду на тисячолітню історію православ’я за рік після проголошення дістати таку знач­ну підтримку найвпливовіших церков — це фантастично швидкі темпи



Адже визнання має не лише суто церковний характер, це ще й яскрава демонстрація віри в перспективи української держави. На жаль, наша держава з її нинішнім керівництвом протистояти російським церковним інтригам не буде, що полегшить Кремлю його антиавтокефальні операції проти України. Абсолютно закономірно президент Зеленський ніяк не відреагував на крок Олександрійського патріархату. Для Банкової, провідники якої ще недавно називали томос «термосом», рішення Олександрійської церкви не є подією. Однак це зовсім не засвідчує якусь церковну нейтральність чи байдужість Зе-команди. Навпаки. Реальну позицію цих діячів характеризує висловлювання в інтерв’ю інтернет-виданню «Главком» нинішнього шефа СБУ та близької до Зеленського політичної постаті Івана Баканова: «Ходжу в Свято-Введенський монастир. Належить Московському патріархату, якого насправді не існує. Його вигадали (?) політики для поділу на своїх і чужих. «Армія, мова, віра» — це маніпуляція, щоб розділяти й володарювати». Під цим (за винятком «неіснування» Московського патріархату) охоче підписався б Владімір Путін, який з ентузіазмом визнає таку ідеологію для України, але не для Росії. Бо демарш Баканова — це феноменальний вияв національно-політичного нігілізму, який у путінській Росії аж ніяк не вітають. Тут залишається тільки гадати, чим стане СБУ під керівництвом приятеля Зеленського…


Складна ситуація з визнанням ПЦУ в Антиохійській церкві. Вона своїми єпархіями охоплює переважно території Сирії та Лівану. Враховуючи фактичну окупацію Сирії російським військами, Антиохійська церква може стати об’єктом силового впливу з боку РФ.



Читайте також: Ідеологічне збудження


Кіпрська церква змушена зважати на величезну бізнесову та загальнополітичну присутність Росії на острові.


Можна сподіватися за певних умов на визнання ПЦУ Румунською православною церквою з-поміж «негрецьких».


Якщо всупереч протестам РФ процес визнання піде, Москва спробує оголосити Російську православну церкву самостійним окремим центром світового православ’я замість Константинополя, так би мовити, «Московським вселенським патріархатом», що означатиме епохальний розкол православ’я і в кінцевому підсумку маргіналізацію, ізоляцію та деградацію РПЦ. «Перетягнути» Вселенський патріархат із Константинополя в Москву намагався ще Сталін, проте, коли його намір перетворити МП на «православний Ватикан» провалився, взагалі втратив інтерес до відтвореної ним у 1943 році Російської православної церкви.
Зрештою, повільно, але неухильно Православна церква України здобуває світове визнання. Повільно зі світського погляду. Проте з огляду на тисячолітню історію православ’я за рік після проголошення дістати таку знач­ну підтримку найвпливовіших церков — це фантастично швидкі темпи.


Ігор Лосєв,  https://tyzhden.ua/Columns/50/238138


рейтинг: 29
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2019 Разработка: